Несподіваний ракурс. Під час мандрів мені зазвичай трапляються дуже цікаві співрозмовники. От і цього разу в поїзді познайомився з привабливою, тендітною дівчиною, яка разом зі своїм шкільним хореографічним гуртком поверталася додому з всеукраїнського фестивалю. Із задоволенням танцювали з подругами впродовж п’яти днів, отож здобули перше місце.
Втім, 14-літня Іринка більше переймалася двома малими дітлахами, котрі без неї лишилися в рідному селі, тому не раз дзвонила й лагідно розмовляла з ними. Згодом пояснила:
– Так сталося, я їх почала виховувати, коли мені виповнилося одинадцять років. Можете собі уявити? Ще сама була малою, а тут – такий сюрприз! Одному малюку було тоді майже три рочки, а меншенькому – лише два місяці… Батьки мої розлучилися: мама лишилася мешкати в місті, а тато оселився в своєму селі, він звідси родом. А в батька є сестра, моя тітка. Власне, я її буквально кілька разів бачила, адже вона з родиною мешкала окремо. Але одного сумного дня її чоловік загинув в автомобільній аварії. Тьотя Тамара дуже важко це пережила. А потім вчинила просто неймовірно. Здавалося б, не стало дядька Олексія, однак у неї ж є двоє чудових дітей – Дмитрик і Миколка. Тож бери себе в руки та живи заради своїх діток! Проте тітонька вирішила зовсім інакше.
Якось вона завітала до мого тата зі своїми малюками, і заявила: «Я – ще молода, гарна. Мені потрібно думати про себе. Шукати принца на білому коні та впорядковувати власне життя. А кому я тепер потрібна з двома малими дітьми?! Ну, хто на мені зараз одружиться? Це – нереально. То що мені робити? По-моєму, виходу немає. Лишається єдине – прошу тебе, як рідного брата, забери поки що до себе дітлахів, хай вони тут поживуть, доки я налагоджу життя. А там, можливо, й дітьми зможу опікуватися. Звісно, можна просто здати їх в інтернат, тобто взагалі відмовитися від них. Але це – все-таки соромно. Що люди скажуть?! При живій матері діти сиротами лишилися. А ти – близька людина, добра, чуйна. Впораєшся, братику».
Отак несподівано лишила дітей і поїхала, куди заманеться. Навіть адреси не зоставила, тільки й мовила: «Світ широкий, десь та й знайду місце під сонцем». Згодом тато пробував їй дзвонити, однак телефон не відповідав – мабуть, вона, розпочинаючи нове життя, спеціально відмовилася від цього номера… Наразі батько розгубився: як же бути далі? У нього – теж своє особисте життя… Бабусі й дідуся, аби опікуватися малечею, вже немає на світі. Натомість рідна сестра, котра мала б належно дбати про власних дітей, – немов розчинилася в повітрі, взагалі не озивається! Може, справді, віддати дітей до сиротинця?
Та я, почувши таке, буквально місця собі не знаходила. Переконувала тата лишити у себе малюків. А потім, побачивши його вагання, пообіцяла, що наразі сама опікуватимуся ними. Так і сталося! Правда, спочатку виникли проблеми з моєю мамою, яка ніяк не могла зрозуміти, чому ці чужі діти повинні мешкати з нами. Вона сварилася, не погоджувалася, тоді я переїхала жити до тата. І почала по-справжньому виховувати двох діток, немов рідна матуся. Я дуже старалася! Однолітки гуляли собі безтурботно, а я увесь час пам’ятала, що у мене – двоє дітей, тож я просто не можу дозволити собі того, що всі мої ровесники. Звісно, у школі навчалася, все-таки тато мені допомагав.
А потім у мене з’явився чудовий друг – Валерій, котрий брав діток до себе, коли ні я, ні тато не могли бути з ними разом… Зараз Валері – двадцять, і він – неодружений, має свою оселю, то й господарює там. А ще працює в селі, адже майстер – на всі руки! Ми з ним – просто друзі, жодних інтимних стосунків немає. Просто чудово розуміємо один одного, виявляється, так буває. Що б не попросила – знаю, Валера не підведе, зробить усе можливе і неодмінно виручить. Не було випадку, щоб він мені відмовив. Він – дуже сильний, добрий і чуйний! Справжній чоловік, і я бачу, що дівчата до нього небайдужі. Та він не поспішає, каже: «Хочу одружитися раз і на все життя». Якось мимоволі подумала: може, чекає, коли я підросту? Втім, ніколи мені не освідчувався, не говорив про свої почуття. Друзі та й усе…
Я щиро полюбила моїх хлоп’ят, вважаю їх своїми дітьми. Не шкодую на них часу. І Валера їх буквально обожнює! Згодом ми все ж помирилися з мамою, і моє життя цілком владналося. Звісно, піклуватися про двох малюків – дуже нелегко, та я зробила свій вибір і жодного разу про це не пошкодувала. Бо діти – це дійсно найкраще, що є в житті! Тож, як би сумно не було у мене на душі, прагну бути з ними лагідною та уважною. Дмитрик називає мене Іринкою, а Миколка – мамою. Ми – одна дружна родина, хоч і дещо незвичайна. Та я відчуваю – діти мене теж дуже люблять. Вони ж узагалі не пам’ятають своєї рідної матері, яка не озивалася аж три роки! За увесь цей час ніякої вісточки від неї не було. Хоча вона знає нашу адресу, телефон…
І от, через стільки часу тьотя Тамара раптом об’явилася. Нібито хтось на неї поскаржився в соціальну службу… Не знаю, як це було та й, відверто кажучи, не хочу знати. Заміж вона так і не вийшла, де була – не розповідає… Однак згадала про «своїх» дітей, яких просто покинула, немов сиріт. Наполягає тепер, що це – її діти, тож, попри все, вони повинні бути із рідною мамою. А ми ж із татом нікуди не скаржилися, уникаючи скандалу. Тобто зараз у неї – дійсно всі права. Але чи справедливо це? Думаю, ні. Яка ж вона мати? Повелася гірше, ніж мачуха. Зате тепер добивається якихось своїх «привілеїв». А де вона була аж три роки?!
Втім, серце – не камінь… Тому я вирішила, що таки покажу їй дітей і навіть дозволю їх обійняти, але в моїй присутності, і тато в цей час буде вдома. Просто вона для них – чужа жінка, то можуть і налякатися, адже ще малі: Дмитрику скоро виповниться п’ять років, а Миколці – трохи більше трьох. Відверто кажучи, дітей я їй у жодному випадку не віддам. Якщо вона так повелася, то просто не має вже ніякого морального права їх виховувати.
Ось така неймовірна історія. Чим вона закінчиться, невідомо… Розповідаю так, як почув. Іринка справляє враження серйозної, відповідальної, небайдужої людини, яка змушена була швидко подорослішати, турбуючись про двох малих дітлахів, які тепер стали по-справжньому своїми. Але чи зрозуміє це їхня рідна ненька? Цікаво було б колись дізнатися, як складеться подальша доля Іри, Валери та дітлахів. Втім, я часто мандрую потягами. Раптом зустрінемося?!
Сергій Квітницький
м.Чернігів
